Головна | Реєстрація | Вхід | RSSПонеділок, 25.01.2021, 16:59

Персональний сайт вчителя Артеменко Наталії Іванівни

Меню сайту
Категорії розділу
Виховні години [2]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог файлів

Головна » Файли » Виховні заходи » Виховні години [ Додати матеріал ]

Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя
[ · Скачати дистанційно (33,8 Мб) ] 18.11.2014, 12:10

Звучить пісня «Київський вальс» учні танцюють вальс

Живе лиш той, хто не живе для себе,хто для других виборює  життя.

                                                                                                                В.Симоненко

Зараз вважають, що його біографію треба вивчати як частину історії  України. Називають символом національного пробудження, сурмачем епохи, « Витязем молодої української поезії».Одним із когорти письменників шістдесятників.

(слайд 1.2)

       1 ведучий. Із спалахом блискавиці можна порівняти життя Василя Симоненка, бо доля відвела йому недовгий вік топтати ряст на стежках, які простелилися перед ним. 28 років прожив він на білому світі. Та слід залишив значимий.

 2 ведучий. На лебединих крилах материнства він плив по життю, вірив, що яким би важким воно не було, його треба прожити чесно, в праці. І боровся за це. Він і нині живе серед людей своїм правдивим і щирим словом. Лягають квіти до пам`ятника   Василя Симоненка.  Восьмого січня виповниться 79 років від Дня народження полум`яного поета.  Недовгим було життя, воно, як блискавка, яскраво спалахнуло і швидко згасло. Але вічно житиме його поетичне слово, яск­раво освітлюючи наші душі.

Учень читає поезію О. Пухного «І заплаче мати…»

Замело, засипало, Василю,

Шмат землі, де упокоївсь ти.

За багатослівною кадриллю

Друзям ніяк й снігу відмести.                   

 

Все вони у спогадах. Роями

Згадують як жив ти, в чім кохавсь.

Дехто з тих, хто пхав тебе до ями,

Нині до президії пропхавсь.

 

То кому ж сніги ті відкидати?

То кому ж спитати, як там ти?

Прийде мати, так, ще прийде мати,

Доки зможе сніг цей перейти.

 

Прийде, увіткне пучок калини,

Доторкне гранітного тебе.

І заплаче мати й Україна,

І у горлі «дятлам» зашкребе.

 

Стане неня, тиха й посивіла,

І змахне з граніту білий сніг.

І згадає держиморду з Сміли,

Як Василька б`є той навідліг.

1 ведучий. За останні роки багато зроблено для вшанування пам`яті поета, насамперед, його ім`ям названо три школи: одна сільська у рідних Біївцях, а дві міські – у Тернополі та в Черкасах, де жила поетова мати. А в центрі міста Києва красується чудова дитяча бібліотека ім. В.Симоненка.

       2 ведучий. Народився Василь Андрійович Симоненко на другий день Різдвяних свят 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району  на Полтав­щині в сім`ї колгоспників.

(слайд 3 відео частина 1, слайд 4.5.6)

       Дитинство поета, за словами О. Гончара, опалила війна своїми чорними ураганами, звідти він з'явивсь, де гули жорна окупаційні, ті нена­висні жорна біди, що їх «із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли». Дитинство його чуло ридання матерів, що безуміли від горя над фронтовими похоронками, тяжке добування хліба насущного Скупе на ласку було, мінами та снарядами бавилось його дитинство, коли від запізнілих вибухів  десь біля вогнища степового інвалідами й діти ставали,  ці  найменші  безневинні жертви війни.

(слайд 7 відео війна)

                   Учень читає баладу «Язик»

1 ведучий. Біллю Василя був батько, який покинув його з матір`ю дуже рано.

Учень читає уривок з новели «Кривда»  

    2 ведучий. «В мене була лиш мати. Та був ще сивий дід. – Нікому не мовив «тату». І вірив, що так і слід »,  – згадував поет дитинство. А так хотілося, щоб був батько.

1 ведучий. Кажуть, коли Симоненко уже став відомим поетом, батько приїздив у Черкаси. Василь зустрів його приязно, але стримано і на прощання нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене.»

    Учень читає поезію «З дитинства»  

1 ведучий. Порадником хлопчика був рідний дід Федір Трохимович. Дідусь  не ходив до школи, але самостійно навчився читати, любив книжки, часто розповідав онукові про історичне минуле нашого народу. Але невдовзі діда не стало.

Учень читає уривок з вірша  В. Симоненка «Дід умер».

2 ведучий. Але найріднішою на землі людиною для Василя Симоненка була мати Ганна Федорівна. Проста жінка зі строгим урочистим і водночас спокійним обличчям, яка своє життя і всю любов віддала синові Василю.

Учениця читає поезію В. Симоненка «Матері»

До нас завітав гість – заслужений діяч культури Козак Микола Степанович

Вірш В.Симоненка, що став піснею «Грудочка землі», «Лист»

1 ведучий. Мати довго оберігала пам`ять Василя, поки була жива. Лагідно припрошувала в домівку гостей, зустрічаючи на порозі тоді, коли сина Василя не стало. Бліда,    сувора,     велична навіть у своєму незносимому   горі,    залишившись   одна на білому світі, вона тихо    до кожного промовляла: «Заходьте,  люди  добрі,  до нашої хати, Василь любив го­стей...  Заходьте, пом'яніть мого сина...» І Василько умів достойно любити і страждати, вмів бути вдячним, відданим. Безмежно любив свою мудру, вірну і прекрасну матір, вона завжди часом незрима була присутня в його творчості.

Учениця читає  поезію «Скільки б не судилося страждати»

2 ведучий. Навідуючи місце його останнього  пристанку, мати  прибирала могилу квітами, приносила пучечки калини, колоски, лагідно розмовляла з сином. Кам'яний Василь посміхався матері і  вона одна те бачила вицвілими  від горя і мук очима, і довго стояла отак, сповнена благородства, гідності, мати автора безсмертних «Лебедів материнства».

Учениця читає поезію «Говорю з тобою мочки…»

1 ведучий. Тож у своєму селі Біївцях закінчив Василь початкову школу і мусив ходити у семирічну в сусіднє село Єнківці. Весною чи восени по дорозі любив забігати до чудодійної, як казали біївчани, криниці. Стояла вона за селом, на місці де в давнину збирався ярмарок.

2 ведучий. Василь знав, що та криничка незвичайна. Про неї в одному з своїх оповідань писав Михайло Коцюбинський. І то було для його односельців великою честю. Писав про неї й історик козацької України Д. Яворницький.  Та головне – була легенда: коли нап`єшся  з тієї кринички, то дівчата любитимуть тебе.  Отож, йдучи в школу, він інколи забігав до  кринички… І справді, дівчата любили його.  А нині Василя любить і шанує   весь наш народ.

          1 ведучий. Отака була криничка! Недавно полтавські архітектори встановили на її місці нову, з бетонними  кільцями, а  поруч на стелі написали, що з неї пили  цілющу воду Коцюбинський і Яворницький, а про Симоненка забули...

2 ведучий. Далі дорога веде нас в село Тарандинці. Дев'ять кілометрів від рідного села, ходив   Василь у десятирічку. І ходив щодня, незважаючи на сніг, дощ, негоду.  Йому вчителі дивувалися.   А закінчив, до речі, школу з золотою медаллю. Тож "гриз  науку" по-справжньому.

(Слай відео з частина, слайд 8)

1 ведучий. По   закінченні  школи дорога вивела В. А. Симоненка на Лубни, Полтаву, і Київ. У 1952 році вступив до Київського державного університету на факультет журналістики. І тут науки долав легко і з задоволенням, бо ще з юності прагнув докопатися – «чого його народу так не везе і хто в  тому винен».

2 ведучий. Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особис­тості, творчі суперечки, на мрії про майбутнє. З грошима було досить сутужно. Щоб якось полегшити своє матеріальне ста­новище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секрета­рем в університетській багатотиражці.

 ( Слайд відео 4 частина, слайд 9.10)

  1 ведучий. У роки навчання В. Симоненко продовжує писати,, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потім він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

  По закінченні університету Василь працює в газеті «Чер­каська правда», потім – у  «Молоді Черкащини», власним ко­респондентом «Робітничої газети». Як журналіст він  сміливо  вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюро­кратизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

2 ведучий. Не втратили своєї цінності й на сьогодні його статті та від­гуки на літературні твори, кінофільми, театральні спектаклі. Цікаві думки поета про народну художницю Катерину Білокур. Друкує В. Симоненко й вірші, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалася найглибші думки.

1 ведучий. Зі спогадів людей, які особисто знали Василя Андрійовича, вима­льовується постать поета: високе чоло, гладенько зачесане назад чорняве волосся, смуглявий, худорлявий: середнього зросту; говорив повільно, неголосно; від природи наділений добрим українським гумором.

 ( Слайд відео5 частина «кохання», слайд 11.12)

2 ведучий. Складати вірші В. Симоненко почав ще в шкільні роки і вміщував їх у стінгазеті. Перша збірка поезій «Тиша і грім» вийшла у світ в 1962 році. Книга відразу стала бестселером: її неможливо було купити і знайти. Невеличка за обсягом книжечка   прозвучала справді як грім істинної поезії серед сірої   тиші  казенних  підспівувачів,   які  римували   до  кожної  офіційної події чи дати.

1 ведучий. Уже в першій збірці виразно окреслились і змістові напря­ми поезії В. Симоненка, й версифікаційні її особливості, й така характерна «риса громадянської мужності, уміння думати й говорити про головне, не обминаючи насущних проблем часу, всього того, чим живе і боліє наше суспільство.

2 ведучий. Цікавий цикл, який і дав назву всій книзі,— «Тиша і грім». Вірші цього циклу — то міцний сплав інтимних почуттів, пейзажної лірики, філософсь­кого осмислення буття — природи, людини та суспільства.

( Слайд відео 6,7 частина. Слайд 13.14)

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

         Хай заляжеться тиша навколо,

Й знову стану, як ви, німим,

Але в серці моїм ніколи

Не замовкне весняний грім.

(«Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!»)

1 ведучий. У цих восьми рядках сконцентрована, власне, ціла життєва програма — людини, патріота, поета, сповненого творчого неспокою, упевненості у собі, у вічності і красі всього сущного. ( Слайд 15)

2 ведучий. Василь Симоненко гучно заявив про себе. Схвальні слова і підтримку висловили йому визнані Олесь Гончар, Максим Рильський, Михайло Стельмах. Пізніше вийшли ще дві книги, які теж мали символічні назви, - «Земне тяжіння» і «Лебеді материнства». Побачили світ і казки, книга оповідань. І люди зустріли їх з любов`ю і розумінням. Тема любові до Батьківщини, до рідної землі, до простих трудівників, що вирощують хліб, звучала у віршах поета на повен голос.

1 ведучий.  Своєрід­ним заповітом В. Симоненка стали його знамениті «Лебеді материнства» як гімн синівської любові, патріотизму. Частина цього твору (починаючи зі слів «Виростеш ти, сину..,») покладена на музику і стала піснею. Збері­гся рукопис вірша, який свідчить про велику роботу поета над текстом.

Пісня «Лебеді материнства»  Козак микола Степанович

  2 ведучий.  Василь Симоненко любив рідний край, а найбільше Батьківщину. Його любов до України – це любов молодого патріота, це щире чуття поета, який широко дивиться на світ. Україна для поета – найдорожча в світі. Він називає її «дивом», своєю «молитвою».

 Пісня «Задивляюсь  твої зіниці» на слова В. Симоненка

(слайд відео 8 частина Слайд 16)

 

1 ведучий.  В його поезіях звучить щира любов не тільки до України, а й до рідної мови.

Учениця читає поезію «Моя мова»

       (Слайд 9 відео,слайд 17)

 2 ведучий.  В. Симоненко був люблячим батьком. Син Олесь згадував, як бать­ко грався з дітьми, розповідав їм казки, читав вірші, причому робив це дуже майстерно. Він навіть казку «Цар Плаксій та Лоскотон» написав за одну ніч, а наступного дня читав її вже Олесеві як своєму першому «кри­тикові». А потім чинив так: ті рядки, що син запам'ятав — друкував, а інші — доробляв. Може і тому казку В. Симоненка так полюбляють діти.

1 ведучий.  Багато він міг ще створити, але не судилося. Тяжко хворий, поет тримав у руках верстку наступної збірки поезій «Земне тяжіння». Помер В. Симоненко від невиліковної хвороби. В газетах було опубліковано деякі матеріали, які в певній мірі про­ливають світло на причини смерті двадцятивосьмирічного поета, лицаря української пое­зії. Його доля   опо­вита ядучим туманом зага­док, легенд, міщанських плі­ток. А суть ретельно охоронюваного сек­рету полягає в тому, що Ва­силя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — при­били охоронці громадського порядку в міліцейських мун­дирах.

 (слайд 10 відео. Слайд 18,19)

2 ведучий.  Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вок­залі в Черкасах між буфет­ницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спа­лахнула щонайбанальніша су­перечка: за кільканадцять хви­лин до обідньої перерви са­моправна господиня прилав­ка відмовилася продати Ва­силеві коробку цигарок Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє черго­вих міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка до­кументи. Не передбачаючи нічо­го лихого, Василь пред'явив редакційне    посвідчення.

(слайд 11 відео. Слайд 20)

1 ведучий.  Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися,…

       « вони безцеремонно скрути­ли Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокза­льної кімнати міліції».   

Виступ Козака Миколи Степановича

2 ведучий.  А далі була камера затриманих лінійного відділення міліції у місте­чку Сміла, що за  тридцять    кілометрів   від   обласного  центру, де  опинився  тієї ночі  (невідомо як)  В. Симоненко.

1 ведучий.  Почувши наступного ранку про пригоду Василя, в Смілу поїхали його колеги-журналісти. По дорозі додому В. Симоненко розповів їм про те, як міліціонери погрожували йому, знущалися, били. Всі руки йо­го були в синцях, «і зараз відчуваю, ніби щось обірвалося усередині», — сказав Василь товаришам. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року газета «Літературна Україна». Ось уривок : «Коли Василь  сів на переднє сидіння поруч із шофером, і повернувся до нас   і   закотив   рукава  сорочки:

—  Ось    подивіться...

      Ми жахнулися: всі руки були    в    синцях.

— А на тілі, здається, жод­них слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті   палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по  м'якому місцю, а    по   спині,   попереку.

—   За що? — вихопилося в нас.

—  Я, бачте, їм не сподо­бався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями   обізвав   і   ще...    Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитись до людей, як до бидла… – Василь вилаявся і потім додав:  –  У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З`явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спиною руки, на зап`ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев`яний лежак і прив`язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: Що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…» 

(слайд 12 відео. Слайд 21)

2 ведучий.  Його не вбили, але здоров'я підірвали остато­чно. Відтоді Василь Симоненко вже не жив, а мучився, бо ні на хвилину не вщухали нестерпні болі в попереку, які неможливо було вгамувати ні­якими медикаментами.

(слайд 13 відео. Слайд 22,відео14. Сл..23.24))

1 ведучий. Друзям Василя Симоненка  вдалося, хоч  із труднощами, опублікувати його книжки: «Земне тяжіння»(1964), збірку з новел «Вино з троянд»(1965), «Поезії»(1966), «Избранная лирика», «Лебеді материнства»(1981), том вибраних поезій та дві книжечки для дітей.

Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року. Похований у Черкасах. На надгробку поета викарбувані слова з вірша «Лебеді материнства»:

                                                       «Можна все на світі вибирати, сину,

                                                         Вибрати не можна тільки

                                                         Батьківщину».

(слайд 14,15 відео. Слайд 25,26,)

2 ведучий. Василь Симоненко – від  Бога і Народу, поет-філософ і борець, який ніколи не боявся казати і писати правду, боровся за справедливість. Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов`ю.  (слайд 16 відео. Слай 27,28, 29.30)

1 ведучий  

Пісня  «Ти знаєш, що ти – людина…»

2 ведучий. І як-то було б добре, ко­ли б всі почули голос Поета, його болісний заклик будьте людьми на землі                      

Пісня «Україно»

 

Категорія: Виховні години | Додав: inconstant
Переглядів: 1942 | Завантажень: 234 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
  • Create a free website
  • uCoz Community
  • uCoz Textbook
  • Video Tutorials
  • Official Templates Store
  • Best Websites Examples

  • Copyright MyCorp © 2021
    Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz